1.Своєрідність давньої укаїнської літератури
Давня українська література XІ-XVIII ст. – початковий і найтриваліший період розвитку нашого письменства, його фундамент, на якому пізніше розвинеться нова українська література. Відлік літературного часу починається з XІ ст., оскільки найстаріший рукопис Остромирового євангелія датований 1056- 1057 рр. Більшість літературознавців вважають, що літературні пам’ятки як зразки не лише висловлювання певної думки, а й оформлені за певними мистецькими канонами твори, з’являються з Х ст. Важливо зрозуміти, що стародавня українська література має особ- ливості, без урахування яких неможливо зрозуміти ні окремих творів, ні розвитку літературного процесу.
Особливості давньої української літератури Перш за все, це теоцентризм, адже давня література щільно стикається з християнством. Завдяки християнізації Русі Біблія стала важливим джерелом і взірцем для письменства. Це стосується й інших творів ранньовізантійської доби. Символізм та алегоризм – теж характерна особливість середньовічних літературних текстів. Мистецтво тлумачення цих символів та алегорій є сферою літературної герменевтики.
Третя особливість староукраїнського письменства – його рукописний характер. Первинний текст (протограф), з якого списували копії частково або повністю, до сучасного читача не завжди доходив. Списки фігурували як варіанти протографа. Створювалися також компіляції – своєрідні комбінаціїз різних текстів. Книги писалися кирилицею, так званим уставом, пізніше – напівуставом. До особливостей давньої української літератури відносять і своєрідність авторської свідомісті, яка формувалася під впливом середньовічних уявлень про те, що книжник є не творцем, а
3. Жанрово-тематична своєрідність апокрифічної літератури.
Апóкрифи (грец. ἀπόκρῠφος — таємний, прихований) — релігійно-легендарні твори, які не визнавались церквою канонічними й заборонялися, виникли на межі нашої ери в елліністичному давньоєврейському і давньосирійському середовищі, а також на християнському Сході. Твори про персонажів і події Священної історії, що не ввійшли до офіційних юдейських і християнських церковних канонів.
Ця релігійно-легендарна література спочатку призначалася для посвячених, знаючих книжників. Згодом апокрифи одержали назву «відкинутих» і вносилися до спеціальних переліків-індексів «відкинутих книг», що не дозволялися церковною владою до читання і поширення в середовищі правовірних юдеїв і християн. Пізніше в число цих творів проникли критичні вчення опозиційних антицерковних груп. За часів Середньовіччя апокрифи були досить поширені в європейських країнах, зокрема на території України.
У переносному значенні «апокрифічний» — це вигаданий, несправжній, сумнівний.
Ранньохристиянська література за типом своїх пам'яток значною мірою складається з апокрифічних творів. Для неї дуже характерною ознакою є наслідувальний тип творчості. Пам'ятки апостольського періоду беруться як приклад і зразок. Апокрифічна література займає велике місце в колі читання того часу. Література ця прагне наслідувати книги Св. Писання за їхнім змістом і напрямком.
По суті, ця література не входить у рамки чисто патрологічного дослідження, але проте про неї потрібно мати хоча б загальне поняття, щоб відновити той зв'язок, що існує між апостольськими працями й діяльністю так званих "мужів апостольських. " Треба, втім, обмовитися, що сама по собі ця література значною мірою й не є продуктом самого раннього першохристиянства.
Є пам'ятки християнської писемності більш древні, чим апокрифічні євангелія й послання, деякі з яких складені, імовірно, в III й IV століттях. Таким чином, серед апокрифів ми маємо і євангелія, і діяння, і послання, і апокаліпсиси.
апокрифи – це писання, що одночасно відповідають трьом ознакам:
1. їхній сюжет пов'язаний з біблійною історією, особами Євангельської історії;
2. їхні тексти не ввійшли до складу Священного Писання;
3. їхні тексти в той або інший час претендували на роль джерел віри або приймалися такими, тому що те, про що в н...
